Шовковиця – давня і цілюща рослина, яку культивують в Україні понад дві з половиною тисячі років, однак її назва часто викликає питання. Хоча літературною нормою є “шовковиця”, у різних регіонах країни можна почути чимало інших варіантів.
Основна назва “шовковиця” походить від “шовкопряда” – листя цього дерева є основною їжею для тутового шовкопряда, чиї кокони використовуються для виробництва шовку. Звідси також походять варіанти “шовковець” або “шовкове дерево”.
Поширеною, особливо у південних та східних регіонах, є назва “тута” (або “тутовник”, “тутове дерево”), що має тюркське коріння і позначає саму ягоду. Іноді зустрічається її зменшувально-пестлива форма – “тутка”.
Рідкісніші локальні назви, такі як “шелевиця” чи “шелевка”, могли виникнути внаслідок фонетичних змін або впливу сусідніх мов.
Ще один варіант – “морва” – має латинське походження (Morus) і зустрічається як у ботанічних текстах, так і в галицьких джерелах під польським впливом (“morwa”).
На Закарпатті ж плоди шовковиці нерідко називають “еперки”. Це слово угорського походження, яке в оригіналі позначає полуницю, але в місцевому діалекті ним іменують саме шовковицю.
Ці різноманітні назви є ілюстрацією мовного багатства України, а також викликів у боротьбі із суржиком та утвердженні єдиної літературної норми. В умовах повномасштабної агресії Росії значна частина українців свідомо переходить на державну мову. Однак, як зазначають соціологи та журналісти (зокрема, у матеріалі Володимира Шишкова «Перехідний вік мови» на ZN.UA), цей процес є складним. Деякі ентузіасти можуть повертатися до звичних російськомовних практик, або ж вживати українську лише в публічному просторі. Вивчення та правильне використання українських назв, як у випадку з шовковицею, стає частиною цього важливого мовного становлення та усвідомленого вибору.
