Дискусія щодо доцільності публікації знімків, які документують злочини війни, з одного боку, та поваги до гідності загиблих і болю їхніх близьких, з іншого, досі не має однозначної відповіді навіть серед професійної спільноти. Ця ситуація висвітлює значно глибшу проблему: понад чотири роки повномасштабної війни українське суспільство так і не сформувало єдиних принципів публічної комунікації в умовах постійної загрози, втрат і травматичного досвіду. Рішення про те, як говорити після чергового обстрілу, в день пам’яті чи на тлі суспільної трагедії, часто залишається на рівні інтуїції окремої людини, чого вже недостатньо для компаній, медіа та громадських організацій.
Реакції бізнесу на трагічні події різняться: одні зупиняють комунікацію та висловлюють співчуття, інші інформують про пошкодження чи пропонують допомогу (воду, електроенергію, безпечний простір). Водночас, деякі компанії продовжують публікувати знижки та рекламу безтурботного відпочинку, згодом вибачаючись за незаплановані дописи. Саме такі випадки часто викликають публічне обурення. Однак важливіше питання залишається поза дискусією: хто і за якими критеріями має визначати, що є доречним у складні періоди? Йдеться не про повне припинення роботи чи комунікації всією країною після кожного обстрілу, а про автоматичне продовження заздалегідь запланованої комунікації, яка ігнорує змінену реальність.
